Таємниця Серця, яке світилося (ч.1). Легенди Monstrello Land.
Частина 1. Долина, де народжується уява
Колись давно, коли дорослі ще пам’ятали свої дитячі сни, а діти могли почути сміх веселки після дощу, існувала дивовижна країна. Її не можна було знайти на жодній карті, не можна було побачити з літака чи супутника. Вона відкривалася лише тим, хто хоча б раз у житті вигадав власного фантастичного героя.
Ця країна називалася Монстрелло Ленд.
Тут жили зовсім не страшні монстри.
Насправді вони навіть трохи ображалися, коли їх так називали.
— Ми не монстри, — часто бурмотів кругленький Пухлик, у якого замість гострих кігтів були м’які лапки, схожі на теплі рукавички.
— Ми — Монстрелло! — гордо додавав він. — Ми народжені з фантазії!
І це була правда.
Кожен мешканець Монстрелло Ленду колись був звичайним дитячим малюнком. Хтось був намальований кольоровими олівцями, хтось — фломастерами, а дехто навіть кульковою ручкою на полях шкільного зошита.
Дитина малювала дивну істоту, давала їй смішне ім’я, вигадувала характер…
І якщо вкладала в малюнок хоч краплинку добра — десь далеко, у країні Монстрелло Ленд, народжувався новий житель.
Саме тому двох однакових Монстрелло не існувало.
Один міг мати три вуха і жодного носа.
Інший — сім хвостів, але лише одне велике око.
Хтось умів літати.
Хтось прекрасно співав.
Хтось боявся метеликів.
А хтось міг годинами сміятися зі звичайної кульбабки.
І знаєте що?
У Монстрелло Ленді ніхто ніколи не сміявся з чужої дивакуватості.
Бо саме вона робила кожного особливим.
* * *
Посеред країни стояло величезне дерево.
Воно було таким старим, що навіть вітер звертався до нього на “Ви”.
Його називали Деревом Уяви.
Його стовбур був ширший за будинок, а гілки торкалися хмар.
На ньому росло дивне листя.
Вдень воно було зеленим.
Увечері — золотим.
А вночі світилося м’яким срібним сяйвом.
Але найбільшим дивом дерева був не його розмір.
У самому центрі стовбура билося…
Серце.
Велике.
Тепле.
Живе.
Воно світилося лагідним бурштиновим світлом.
Кожен удар Серця розносився по всій країні.
Тук…
І десь народжувалася нова добра думка.
Тук…
І хтось знаходив нового друга.
Тук…
І якась дитина брала до рук олівці замість телефона.
Тук…
І світ ставав хоч трішечки добрішим.
Монстрелло дуже берегли це Серце.
Не тому, що боялися його втратити.
А тому, що розуміли:
справжнє світло не можна купити.
Його можна лише дарувати.
* * *
Щоранку жителі країни приходили до Дерева Уяви.
Не молитися.
Не просити подарунків.
Вони приходили… подякувати.
— Дякую за новий день.
— Дякую за друзів.
— Дякую за сміх.
— Дякую за те, що ми різні.
І щоразу Серце починало світитися трохи яскравіше.
Одного ранку маленький Монстрелло на ім’я Фурчик прийшов першим.
Він був ще зовсім юним.
У нього були кумедні вушка різної довжини, пухнастий хвіст і величезні очі, в яких завжди жила цікавість.
Фурчик обожнював ставити запитання.
— Чому хмари не падають?
— Чому зорі мовчать?
— Чому сміх іноді лікує краще за ліки?
Дорослі Монстрелло лише усміхалися.
— Колись сам знайдеш відповіді.
Саме тому Фурчик і прийшов раніше.
Він хотів побути із Серцем наодинці.
Та щойно він ступив на галявину…
зупинився.
Світло.
Його стало менше.
Набагато менше.
Серце ще билося.
Але вже не сяяло так яскраво.
— Мабуть… мені здалося… — прошепотів Фурчик.
Він потер очі.
Поглянув ще раз.
Ні.
Світло справді згасало.
* * *
Наступного дня воно стало ще слабшим.
Через день…
ще слабшим.
Листя дерева більше не сяяло вночі.
Птахи співали тихіше.
Квіти відкривалися повільніше.
Навіть веселка після дощу стала блідою.
Монстрелло почали хвилюватися.
Ніхто не розумів, що сталося.
Вони приносили квіти.
Поливали дерево найчистішою водою.
Співали пісень.
Розповідали смішні історії.
Але світло продовжувало згасати.
* * *
Тоді найстаріший мешканець країни — мудрий Бурмотун — зібрав усіх на Великій Галявині.
Його борода була довша за власний зріст, а очі світилися так, ніби бачили тисячі років.
Він уважно подивився на кожного.
І тихо сказав:
— Я боявся, що колись настане цей день.
Запала тиша.
— Серце не хворіє…
— Воно сумує.
Усі переглянулися.
— Але… чому?
Бурмотун підняв погляд до неба.
— Бо люди починають забувати, як користуватися своєю уявою.
— Діти все рідше вигадують нових друзів.
— Все рідше малюють.
— Все рідше дивляться на хмари й бачать у них драконів, китів або кораблі.
— А коли згасає людська фантазія…
починає згасати і наше Серце.
На галявині стало так тихо, що було чути, як із дерева впала маленька золота листівка.
Фурчик несміливо зробив крок уперед.
— Якщо Серце можна врятувати…
то чому ми просто не підемо і не знайдемо те, що його засмутило?
Бурмотун усміхнувся.
Саме цього запитання він і чекав.
Він повільно дістав зі своєї старої сумки невеликий згорток.
У ньому лежав старовинний компас.
Але замість стрілки всередині оберталося маленьке промінчасте світло.
— Це Компас Добрих Намірів.
Він ніколи не показує північ.
Він показує шлях туди, де найбільше потребують добра.
Бурмотун простягнув компас Фурчикові.
— Схоже, настав час великої подорожі.
Фурчик обережно взяв його в лапки.
У ту ж мить промінчик усередині компаса ожив і повільно повернувся на схід.
Туди, де починалося невідоме.
І саме в цю мить над країною Монстрелло пролунав дивний звук.
Не грім.
Не вітер.
Не спів.
Наче хтось… далеко-далеко… перестав мріяти.
Далі буде… (Частина 2 — «Стежка, яку не видно очима»).
